19.06.2024
Мама та тато Марії переступили за чотирьохдесятирічну межу, коли до їхнього життя прийшло маля. Вони робили все можливе для своєї єдиної дочки. Але, коли молода жінка повернулася з міста і повідомила, що вагітна, батьки не виразили підтримку.

Мама та тато Марії переступили за чотирьохдесятирічну межу, коли до їхнього життя прийшло маля. Вони робили все можливе для своєї єдиної дочки. Але, коли молода жінка повернулася з міста і повідомила, що вагітна, батьки не виразили підтримку.

Марія залишалася безмовною, оскільки її подруга висловила те, чого вона боялася й подумати не сміла. Вона відчувала, як страх паралізує її всісіньке буття: вона не знала, як діяти. І насправді, що вона мала робити? Батьки вже відмовили їй одразу: “Роби, що хочеш, але з тим хлопцем до дому не приходь!” Перед народженням дитини її підтримувала лише Таня, трошки інші дівчата з гуртожитку, а батьки мовчали. Вона не знала адреси Миколи, нічого не знала про його походження. Було неприємно питати, і вона залишила це питання невирішеним. Тим більше, що він обіцяв приїхати свататися взимку, на Меланки. Та Меланки минули, і інші свята теж, але від нього немає жодних вістей. Щоразу, коли вона чекала, дні замінювали роки, і нічого не чула від нього. Ромашки снилися їй вночі…

Весною народився хлопчик, і Марія, навіть не глянувши на дитину, відмовилася від неї слабкою рукою. Вона повернулася додому, покинувши навчання, оскільки без підтримки батьків одна стипендія не дозволяла їй виживати в місті. Батьки відкинули її як “непутівку”, сказали, що це буде для неї уроком на все життя, і вони прощають її. Її влаштували на роботу санітаркою. Так вона існувала: біла, як халат, мовчазна, як призрак, і її життя просто пливло повз неї, немов б вони мали мовчазну угоду: “Я тебе не трошу, ти – не помічаєш мене”.

Коли батьків не стало, майже одночасно відходячи за межу вічності, Маруся вперше наповнила двір ромашками. Вони прижилися, ростуть дружно і радують очі всіх, хто проходить поруч із їхньою оселею. Щодо неї… їй стало затишно серед білого квітучого добра.

Минуло близько тридцяти років, як до її двору зайшов молодий чоловік: “Доброго дня, мамо, нарешті я Вас знайшов!” Він підійшов, обійняв її і глянув їй просто в очі, наче хотів прочитати у них відповідь на питання, яке завжди цікавило всіх покинутих дітей: “Чому?”.

Марія досі пам’ятає той день, ніби це було вчора… Син розповідав і розповідав, ділився своєю історією з дитбудинку і про свого товариша, якого взяла в прийомну родину багата сім’я. Вони навіть не тільки прийняли сина, а й її, так як вони дружили дуже тісно. Вони пропонували їй теж взяти його, але він відмовив, сказавши, що у нього є мама, і він знайде її. Тепер вони працюють разом, добре заробляють, він, її син, одружується і приїхав за нею, щоб його справжній мати була на весіллі! Він шукав її все це час, це була його мрія, і він здійснив її. Марія просто мовчки погодилася, кивнула головою і потім гладила світло-русяві волосся свого сина…