“Аж по хаті розносився дзвін.
Зять спокійно стояв біля вікна: Сердився, напевно, він.
За столом гомоніли внуки.
Їм не вдається зрозуміти, Що хотіли від бабусі Її рідні діти.
Виявляється, тарілку Старенька розбила,
Коли кухню прибирала І мила посуд.
«Вона дорого коштує, — Сказала їй дочка. — Як будеш себе так вести, Підеш до синочка.
Там невістка тобі скаже, Де зимують раки. І тоді у тебе будуть Пригоди ознаки…»
Послухала це бабуся, Голову схилила. А колись же була дочка Добра, щира, мила.
Витерла сльозу бабуся, Звернулась до Бога: «Зроби, Господи, все так, Щоб дочка дорога Була легка, не терниста, Квітами цвіла. Доля щастя і достаток Щоб їй дала. Забери мене до Себе В світлі Небеса, Де в Раю пташки співають, Тиші є краса… Що тепер із мене взяти? Усім я мішаю. Дай носки лиш дов’язати. Прошу і благаю. Дочка мерзне дуже в ноги, Мерзнуть і онуки. Хочу трошки їх зігріти До нашої розлуки…»
За вікном місяць світив, Кожен думав за своє. Ніхто в домі не цінив, Що бабуся поруч є. Помолилася бабуся, Усміхнулась усім ніжно…
(Буде каятися дочка, Та буде вже пізно)……”
