Розумієш, Лук’яне, ми вже не в тому етапі життя – впора обійтися без весільних музик. Лук’яна Яніну випадково зустріла, повертаючись із торгового закладу. Через багато років доля знову дала їм шанс бути щасливими, основне – все пробачити і забути.
Після червневої літньої грози аромат розквітлої липи заповнив повітря ще більш яскравим спектром. Запах свіжокосої трави також додавав свою особливу нотку в атмосферу. Після грози стало легко і вільно дихати.
– Життя чудове! – промовила літня пані з виразом і радістю подивилася на чоловіка, що сидів поруч. За матеріалами.
– Колись моя мати говорила, що найкраще – там, де ти народився. І справді: куди мене не несло життя, завжди повертався до рідних країв, – ніжно відповів він і взяв її за руку.
На обличчі жінки засяяло сонце. Вона легко виправила зачіску, рухаючись під його теплим поглядом, і усміхнулася.
– Ти така чарівна, Яніно! – шепотів він, обіймаючи її руку. – Вийдеш за мене…
Гаряча сльоза ковзнула по її щоці – велика, прозора краплина щирої радості й печалі…
– Та хіба ми вже у тому віці, Лук’яне? Обійдемося без весільних музик, – розсміялась вона, при цьому пробачаючись зі сльозами. – Переїжджай до мене – і все.
– Справді?! – радісно вигукнув він. – А коли можна?
– Хоча б сьогодні. Нам у нашому віці не варто зволікати, кожен день – як рік. Якби це все тільки раніше сталося…
У її словах було стільки істини, в кожній літері. Лук’ян на мить замислився, опустивши голову, посріблену життям. Якби це все сталося раніше…
