Ліза хотіла б назавжди забути той жахливий день свого дитинства, коли згорів їхній будинок. Але спогади, подібні кадрам жахливого фільму, і досі мерехтять у її уяві. Мама тоді рано вранці вирушила на ферму, батько зайнятий своїми справами, а вона, 9-річна дівчинка, ще спала мирним сном, обійнявши улюблену ляльку.
Яскраві картини її сну раптово перервались переляканими криками людей, що намагалися загасити пожежу. Розбивалися вікна, полум’я стрімко охоплювало будинок… Десь поруч терпляче кричала мама, яка прибігла з ферми, гаряча черепиця злітала з даху, а вона, задихаючись гірким димом, не могла навіть вдихнути… Здавалося, щось важке і гаряче вдарило Лізу по ніжках, захопивши ляльку. Вона ще встигла почути протяжний звук пожежної сирени і потрапила у порожнечу.
Потім настав час важких днів в лікарні, де біля неї, повній бинтів, сидів посивілий батько. “Ти вже можеш рухати ніжками, донечко?” – боязко запитав він, коли Ліза розплющила очі. “А де мама, тату?” – запитала Ліза відповіддю на запитання. Сльози наповнили очі батька: “Тепер мама буде завжди з нами, допомагати з неба”, – він говорив сумно. Ліза ледве підвела голову і розплакалася: “Я не бачу матінки на небі, тату!”
Всі село, колеги з будівельної бригади, де працював батько Максим, поділили їхню біду: зібрали кошти, допомогли відновити житло. Але особливо вдячний був батько сусідові Олександру, який врятував Лізу. Також позичив йому значну суму і запропонував їм жити з донькою у них.
До року на їх дворі уже стояв чудовий будиночок, оточений молодими саджанцями. Ліза раділа тому, що батько піклувався і про окрему кімнату для неї, яку прекрасно облаштував.
